Давайте пограємося в гру. Я розповідатиму про одну цікаву новину, а ви
будете стежити за тим, які емоції у вас викликає це повідомлення.
Отже, в одному з українських містечок відкрили пам'ятник бджолі.
Бджола сидить на ромашці біля діжечки меду. З усього випливає, що бджола -
комаха духовна. Як бджола збирає мед із квітів і з бур'яну, так і людина мусить
збирати мудрість із усіх джерел, які дає їй життя, сказав панотець Микола
Панасюк, який освятив скульптуру. Бджола, встановити яку запропонував місцевий
пасічник Віктор Пономарьов, тепер є окрасою міського парку.
А тепер іще раз про ту саму подію.
В городе Докучаевске Донецкой области открыли памятник пчеле. Как сообщает
пресс-служба Донецкой епархии УПЦ Московского Патриархата, парковую скульптуру
освятил протоиерей Никита Панасюк. Все фрагменты памятника изготовлены
работниками Докучаевского флюсо-доломитового комбината и жителями города. В
комплекс скульптур входит и каменная икона покровителей пчеловодства,
преподобных Зосимы и Савватия.
Якби я була соціологом, то на прикладі новини про пам'ятник бджолі
обов'язково би щось виміряла: чи ставлення українців до бджоли, бджільництва і
бджоляра, чи ставлення їх же до Донбасу та преподобного Савватія. Але що ж я
хотіла сказати такою подачею новини про скульптуру, спитаєте ви? Тільки те, що
пам'ятник бджолі міг з'явитися в будь-якому регіоні України. І що українців
об'єднує не лише суперечливий потяг водночас до реформ і до стабільності, а ще
й любов до пам'ятників харчовим продуктам.
Коли в моїй рідній Полтаві з'явився пам'ятник галушці, ця новина мене не
здивувала. "Я б узагалі не вживав у цьому контексті слова пам'ятник, -
каже колега Богдан Цюпин. - Пам'ятник - це щось таке, що ставлять людині, щоб
люди її пам'ятали. А то - ну хай буде скульптура, чи якийсь меморіальний
знак..."
З точки зору формальної логіки він має рацію. Проте він не бачив нашої
галушки в камені. Це реальний пам'ятник, в самому історичному центрі міста, до
якого можна підійти і сфоткатися в день весілля, біля якого можна виголосити
промову, за бажання покласти квіти.
В місті, де встановити пам'ятник борцю за незалежність України полтавцю
Симону Петлюрі так само неможливо, як і зняти пам'ятник великому герою всіх
полтавців Владіміру Ільїчу Леніну, де бути українцем, росіянином чи євреєм -
якось чуть-чуть страннувато, а краще просто бути мєсним, галушка цілком може й
слугувати об'єднавчим символом - не лише побутово-етнографічним, а й
ідеологічним.
Українці люблять увічнювати їжу. Навіть перша пам'ятка української
літератури, "Енеїда" Котляревського, є безсоромною одою наїдкам,
напоям та іншим тілесним насолодам. То чого ж робочим флюсо-доломітового
комбінату й не відлити пам'ятник бджолі, тим більше обрамленій аж двома
святими? Чому ж Маріуполю не прикраситися пам'ятником бичку? Чому народу, який
пережив два голодомори, розбавлені війною, а потім 90-ті роки, не вдаритися в
виготовлення найбільших у світі пирогів?
Українці несуть із собою захоплення наїдками через океани. Найбільша в світі
ковбаса збудована українцями в Канаді в 2001 році. 12-метрова овальна ковбаса
гордо пронизує канадське небо, ніби обурливий жест на адресу всіх, хто заважав
нам їсти.
Погано це чи добре - коли народ об'єднує не ідеологія, а ідея - ідея добряче
попоїсти і схилитися перед шляхетним колоском, життєдайною галушкою, салом, що
звеселяє душу? Франсуа Рабле, думаю, віддав би перевагу другому. А я б сказала,
що любов до монументального зображення харчів - найбільш яскрава демонстрація
того, що Україна є єдиною (багатоетнічною й багатоконфесійною) нацією, від Дону
до Сяну і далі до Великих Озер.