Отже, в одному з українських містечок відкрили пам'ятник бджолі.

Бджола сидить на ромашці біля діжечки меду. З усього випливає, що бджола - комаха духовна. Як бджола збирає мед із квітів і з бур'яну, так і людина мусить збирати мудрість із усіх джерел, які дає їй життя, сказав панотець Микола Панасюк, який освятив скульптуру. Бджола, встановити яку запропонував місцевий пасічник Віктор Пономарьов, тепер є окрасою міського парку.

А тепер іще раз про ту саму подію.

В городе Докучаевске Донецкой области открыли памятник пчеле. Как сообщает пресс-служба Донецкой епархии УПЦ Московского Патриархата, парковую скульптуру освятил протоиерей Никита Панасюк. Все фрагменты памятника изготовлены работниками Докучаевского флюсо-доломитового комбината и жителями города. В комплекс скульптур входит и каменная икона покровителей пчеловодства, преподобных Зосимы и Савватия.

Якби я була соціологом, то на прикладі новини про пам'ятник бджолі обов'язково би щось виміряла: чи ставлення українців до бджоли, бджільництва і бджоляра, чи ставлення їх же до Донбасу та преподобного Савватія. Але що ж я хотіла сказати такою подачею новини про скульптуру, спитаєте ви? Тільки те, що пам'ятник бджолі міг з'явитися в будь-якому регіоні України. І що українців об'єднує не лише суперечливий потяг водночас до реформ і до стабільності, а ще й любов до пам'ятників харчовим продуктам.

Коли в моїй рідній Полтаві з'явився пам'ятник галушці, ця новина мене не здивувала. "Я б узагалі не вживав у цьому контексті слова пам'ятник, - каже колега Богдан Цюпин. - Пам'ятник - це щось таке, що ставлять людині, щоб люди її пам'ятали. А то - ну хай буде скульптура, чи якийсь меморіальний знак..."

З точки зору формальної логіки він має рацію. Проте він не бачив нашої галушки в камені. Це реальний пам'ятник, в самому історичному центрі міста, до якого можна підійти і сфоткатися в день весілля, біля якого можна виголосити промову, за бажання покласти квіти.

В місті, де встановити пам'ятник борцю за незалежність України полтавцю Симону Петлюрі так само неможливо, як і зняти пам'ятник великому герою всіх полтавців Владіміру Ільїчу Леніну, де бути українцем, росіянином чи євреєм - якось чуть-чуть страннувато, а краще просто бути мєсним, галушка цілком може й слугувати об'єднавчим символом - не лише побутово-етнографічним, а й ідеологічним.

Українці люблять увічнювати їжу. Навіть перша пам'ятка української літератури, "Енеїда" Котляревського, є безсоромною одою наїдкам, напоям та іншим тілесним насолодам. То чого ж робочим флюсо-доломітового комбінату й не відлити пам'ятник бджолі, тим більше обрамленій аж двома святими? Чому ж Маріуполю не прикраситися пам'ятником бичку? Чому народу, який пережив два голодомори, розбавлені війною, а потім 90-ті роки, не вдаритися в виготовлення найбільших у світі пирогів?

Українці несуть із собою захоплення наїдками через океани. Найбільша в світі ковбаса збудована українцями в Канаді в 2001 році. 12-метрова овальна ковбаса гордо пронизує канадське небо, ніби обурливий жест на адресу всіх, хто заважав нам їсти.

Погано це чи добре - коли народ об'єднує не ідеологія, а ідея - ідея добряче попоїсти і схилитися перед шляхетним колоском, життєдайною галушкою, салом, що звеселяє душу? Франсуа Рабле, думаю, віддав би перевагу другому. А я б сказала, що любов до монументального зображення харчів - найбільш яскрава демонстрація того, що Україна є єдиною (багатоетнічною й багатоконфесійною) нацією, від Дону до Сяну і далі до Великих Озер.

    Світлана ПИРКАЛО

Постійне посилання: http://www.pravda.com.ua/bbc/2010/11/2/5536238/