Субота, 18.11.2017, 19:31
Просвіта - Кривий Ріг
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Статті [518]



Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
 Каталог статей
Головна » Статті » Статті

Абсурд і реальність
Минув місяць після затримання Руслана Забілого, директора музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького», 14-годинного допиту, виїмки в нього носіїв інформації, обшуку та виїмки низки документів із самого музею з метою перевірки, чи містять вони державні таємниці, порушення кримінальної справи «за фактом готування до розголошення співробітником СБУ відомостей, що становлять державну таємницю, тобто за ознаками злочину, передбаченого ч.1 ст. 15, ст.?328 Кримінального кодексу України». Одночасно на сайті СБУ було повідомлено таке: «Встановлено, що співробітник СБУ Забілий Р. В. з метою передачі третім особам несанкціоновано зібрав відомості, що становлять державну таємницю. 8 вересня 2010 року після прибуття зі Львова до Києва він був затриманий із цими відомостями. Наразі встановлюється коло осіб, яким призначалася зазначена інформація».

У перші десять днів після цього були прес-конференції, заяви керівництва СБУ та архівістів, яких позбавили документів, протестні мітинги по всій країні, колективні листи на захист Забілого істориків, західних і вітчизняних, доручення президента передати музей-меморіал із СБУ до Інституту національної пам’яті... Нічого не змінилося. Музей на чолі зі своїм директором мирно працює з тими документами, які залишилися. Жодної слідчої дії у кримінальній справі, за словами Забілого та його підлеглих, вчинено не було. Нічого з того, що свого часу вилучили, не повернули.

Хоча геть незрозуміло, яку державну таємницю незалежної Української держави можна шукати в таких вилучених документах, як Кримінальний кодекс УРСР в редакції 1940 року, численні документи ІІ Речі Посполитої 30-х років (накази та звіти воєводського управління державної поліції, кримінальні справи членів УВО та ОУН тощо), записи 2009—2010 рр. спогадів вояків УПА та українських дисидентів, зроблені працівниками музею на Лонцького? Ситуація цілком відповідає поетичним рядкам, наведеним в епіграфі. Скільки може тривати експертиза на предмет наявності в цих документах державних таємниць, коли апріорі зрозуміло, що документи радянського періоду про політичні репресії, вочевидь, не можуть містити таємних відомостей відповідно до Закону 1994 року «Про державну таємницю»! Якби у Руслана Забілого серед вилучених документів знайшли, не дай Боже, хоча б один із грифом «таємно» або «цілком таємно», то про це одразу б повідомили, а він би вже був обвинуваченим. Але ж цього не сталося!

Ситуація потребує бодай стислого правового коментарю. Документи радянського періоду, що містяться в архіві СБУ, мають позначки «секретно», «совершенно секретно», «лично» та інші. Згідно зі статтею 34 Конституції України, «Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя». Грифи «секретно», «совершенно секретно» та інші грифи обмеження доступу до інформації радянських часів жодним українським законом взагалі не визначені. Свого часу їх ввели в СРСР інструкцією №0186, яка сама була таємною і доступ до якої не можна було отримати. Нормативні акти радянського часу діють в Україні тільки в частині, де вони не суперечать Конституції. Інструкція №0186, вочевидь, Конституції суперечить і не може застосовуватися в Україні.

Слід очікувати, що відомості, які мали залишатися таємними, вже давно отримали такий статус відповідно до Закону «Про державну таємницю» 1994 року. А твердження про таємність радянських документів стосовно політичних репресій — абсурдне. Відмова в доступі до таких документів на підставі наявності цих радянських грифів є, взагалі кажучи, незаконною. А порушена кримінальна справа за статтею 328 ККУ через ч.1 статті 15 ККУ ганьбить не тільки СБУ, а й репутацію всієї Української держави.

На брифінгу 17 вересня голова СБУ Валерій Хорошковський, серед іншого, заявив: «Я маю сказати, що, виходячи з опису цього документа, він на російській мові, тому дозвольте, я там пару слів на мові оригіналу: «Список лиц, проходящих по делу». Так ось, тут 203 особи згадуються, і, можливо, єсть люди, які живі на сьогоднішній день. Єсть їх родичі, вони мають давати на це згоду... Є матеріали... періоду 73, 75, 78 року. Ці люди на сьогоднішній день серед нас. І я не впевнений, що вони мають бажання, щоб зараз публічно хтось володів цією інформацією в незаконний спосіб».

Звернімо увагу — пан Хорошковський говорить про зовсім інше питання: про обмеження доступу до розсекречених архівних документів. Про те ж саме йшлося у виступах на брифінгах інших працівників СБУ, а щодо розголошення державних таємниць — ані слова. То, може, час уже поставити крапку, закрити кримінальну справу про підготовку до розголошення державних таємниць за відсутністю складу злочину, повернути архівістам вилучені носії інформації? І перейти до обговорення справді важливої і складної проблеми — яким має бути баланс між правом громадськості на доступ до архівних документів і правом на приватність фігурантів цих документів, коли ці люди з якихось причин не бажають, аби доступ був відкритий?

Архівні документи про політичні репресії часто містять відомості, яких спецслужби не хочуть розголошувати: імена та інші персональні дані учасників переслідувань — слідчих, експертів, свідків, прокурорів, суддів, адвокатів, уривки інформації про оперативних співробітників та розробки. І тут постає питання: наскільки обґрунтована відмова у доступі до конфіденційної інформації про особу, котра брала участь у репресіях? Адже кожна жертва має право знати імена осіб, які беруть участь у її переслідуваннях, а народ у цілому має право на правду і, зокрема, на максимум інформації про діяльність репресивного режиму. Народ має право на ідентифікацію осіб, винних у порушенні прав людини.

У більшості посткомуністичних країн зазначена колізія між свободою інформації та правом на приватність вирішується в основному на користь свободи інформації. Так вчинили у Німеччині, Польщі, Угорщині, Чехії та інших країнах, але в кожній із них є свої особливості та винятки. Наприклад, Конституційний суд Угорщини ухвалив, що право громадян на доступ до власних досьє «не належить до права жертви знати, хто за нею стежив».

А ось право жертви на обмеження доступу до свого досьє в переважній більшості країн превалює над правом суспільства використовувати дані з досьє для історичних досліджень. У даному випадку колізія вирішується на користь права на приватність жертви. І в нас у країні непоодинокі випадки, коли жертви політичних репресій або їхні спадкоємці забороняли повністю або частково доступ до своїх архівно-кримінальних справ.

Наведемо приклад (мовою оригіналу), що пояснює, звідки може виникнути заборона на поширення розсекреченого архівного документа. Ось фрагмент із такого документа, надрукованого на бланку обласного управління КДБ (всі дані в листі деперсоналізовані).

«13 июня 1989 г. № хххххх

Секретно

Экз.№1

Первому секретарю N-го областного комитета Коммунистической партии Украины

Товарищу ХХХХХХ

О сборище под националистическим флагом

10 июня 1989 г. судимый в прошлом за антисоветcкую деятельность Т., житель города N., реализуя установки закордонных ОУН и националистически настроенных лидеров УХС, в 16 часов в сквере возле исторического музея организовал противозаконное сборище, в процессе которого обсуждались вопросы истории Украины и «национальной» символики. Сборище проходило вокруг скамейки, на спинке которой участниками был установлен желто-голубой флаг, размером 60х40 см.

В данной акции участвовало 12 человек, в основном представители студенческой молодежи, 5 из которых на груди имели значки с изображением «трезубца». Содействие Т. оказали его близкие (по оперативным данным — интимные) связи — студентки С. и Н., находящиеся под его влиянием и во многом разделяющие националистические взгляды Т., что подтверждается их попыткой 3 июня с.г. провести аналогичное провокационное сборище, за что задерживались работниками М-го РОВД.

Т. вынашивает намерение через указанных лиц создать в N. «отделение» «СУМ» («Союз украинской молодежи» — молодежный филиал ЗЧ ОУН). Он также высказал пожелание своим связям проводить подобные «встречи» под желто-голубым флагом каждую субботу в 16 часов на том же месте.

Нами проводятся мероприятия по компрометации Т. перед связями и отсечению от него студенческой молодежи, организовано журналистское расследование антиобщественной деятельности Т. с последующей публикацией в местной газете материалов, раскрывающих политико-нравственный облик объекта. Корреспонденту переданы легализированные сводки радиоперехвата передач радио «Свобода», из которых усматривается информаторская деятельность Т.

Управлению внутренних дел N-го горисполкома для принятия мер административного воздействия направлены заявительские материалы о незаконном сборище 10 июня, организованном Т.

Докладываем в порядке информации.

Начальник Управления КГБ [подпись] [ф., инициалы]»

Читати сьогодні таке було б смішно, якби не було так сумно. Мені здається, цей приклад переконливо доводить, чому право жертви на обмеження доступу до свого досьє повинне превалювати над правом доступу до нього. Ані колишній дисидент, названий нами Т., ані його «зв’язки», мабуть, не хотіли б, щоб цей документ був опублікований і поширювався. Цілком можливо, ще й тому, що «інтимні зв’язки» могли бути брехнею, вигаданою, аби посварити молодих людей: недарма начальник управління КДБ інформував про заходи «з компрометації Т. перед зв’язками». Відомо, що КДБ вдавався до такої потворної практики у своїй оперативній роботі проти правозахисників — фабрикували кримінальні справи, розпускали наклепницькі огидні чутки про подружні зради, про те, що друзі доносять одне на одного тощо. Цим, зокрема, деякі дисиденти пояснюють прохання закрити доступ до своїх архівно-кримінальних справ: «Там дуже багато брехні». Зрозуміти їхню позицію можна, але, на мій погляд, коментарі до архівних документів були би просто необхідні — для відновлення історичної правди. Коли-небудь термін, на який обмежується доступ до цих документів, закінчиться, і нащадки дисидентів матимуть справу з документами, в яких про їхніх предків наговорено гидоти, а захистити їх буде вже нікому.

У сучасній політиці ми постійно зіштовхуємося з типологічно такими ж самими ситуаціями, коли політиків обливають брудом, роздобувши дані про їхнє приватне життя. Останній із таких випадків — публікація документів з архівно-кримінальних справ та відеозапису допиту Олега Ляшка, нині народного депутата України, під час якого він нібито дає згоду на гомосексуальний зв’язок із певним чоловіком. Незалежно від мого ставлення до Ляшка та його політичної прописки, скажу, що це грубе порушення його права на приватність. При цьому не має значення, чи наведені документи й відеозапис правдиві, чи вони — фальшивка. І чому в даному разі СБУ аж ніяк не зацікавилася фактом витікання інформації, яка, можливо, становить таємницю слідства і тому охороняється законом про державну таємницю, але потрапила у публічну сферу?

    Євген ЗАХАРОВ, газета «Дзеркало тижня»,  16-21 жовтня 2010 року
Категорія: Статті | Додав: carbil (16.10.2010)
Переглядів: 400 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017
Форма входу
Логін:
Пароль:
Пошук