Вівторок, 19.09.2017, 22:42
Просвіта - Кривий Ріг
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Просвіта Кривий Ріг [128]
Криворізькі просвітянські новини
ВУТ Просвіта [6]
Офіційні новини керівництва ВУТ Просвіта
Діаспора [15]
Історія [58]
Просвітянський захист [8]
ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО [239]
Культурна спадщина [6]
МОВА [45]
ГОЛОДОМОР [22]
Міжнародні [210]
Україна [548]
Просвіта в Інтернеті [4]
Україна - ЗОНА КУЛЬТУРНОГО ЛИХА [16]
Січеславщина [138]
Криворіжжя [81]
Українська церква [8]



Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
 
Головна » 2012 » Листопад » 25 » Найбільша мрія була – зробитися продавцем хліба
09:49
Найбільша мрія була – зробитися продавцем хліба

Дніпропетровськ – 92-річний дніпропетровський поет і прозаїк Микола МИКОЛАЄНКО роки Голодомору у 30-их пережив із родиною на Криворіжжі. Каже: якби батько не перевіз сім’ю з рідного села Мар’янівки до Кривого Рогу, то, певно, повмирали б усі. Під час голоду, розповідає чоловік, перебивалися "лободяниками", цвітом акації, пасльоном. Спогадами про ті часи Микола МИКОЛАЄНКО поділився з Радіо Свобода.  

Моє рідне село – Мар’янівка, Лозуватська сільрада, Криворізький район. Я пережив три голоди – 1921-22, 1932-33 і 1946-47 років. Таке у мене було юне життя. Батько мій працював у селі, а взимку, коли не було роботи в колгоспі і по господарству, – на руднику. У моїх батьків було семеро дітей. Двоє померли в голодні літа. І дід Юхим – батьків батько – теж помер від голоду. Коли розпочалася кампанія розкуркулення, тоді багатьох господарів у нашому селі "знищили, як клас". У тому числі були мамині двоюрідні й зведені брати БУРЛАЧЕНКИ. Їх вислали, а діти їхні найменші залишились у селі, вони жили також у моїх батьків.

Все відібрали у людей: не тільки жито, пшеницю, а й горох, буряк – усе, що було на господарстві. У колгосп забрали – а колгосп же неорганізований, худоба гине, реманент іржавіє просто неба… Працювати нікому – люди голодні, голі, босі. Примара. Світ-примара…

"Іде людина, падає, вмирає – і ніхто вже не звертає уваги"

Що таке голод? Це коли не знаєш, як жити далі. Немає їжі не те, що в тебе, а в усьому селі, в усьому районі. Люди никають, як тіні. Поступово село вимирало. У 1921 році я ще був дитиною, а в 1932-33 році я вже був хлопчиком, який все розумів. Іде людина, падає, вмирає – і ніхто вже не звертає уваги. А хто може звернути увагу, коли сам такий голодний, що ні піднятись, ні нахилитись? Як вижити можна було? А виживали. За рахунок природи виживали. Мама плаче, ридає: не знаю, мовляв, чим вас завтра годувати. Йдемо шукати, де який корінь, де лоза, де з вишні можна гілочки зірвати на чай.

"У Ленінграді у блокаду було краще, ніж в Україні в ті літа"

Шукаємо дикий часник, шукаємо пасльон, акацію, траву. Я коли підріс, уже в Кривому Розі ми жили, то ганявся за машинами, які возили макуху. Стрибаєш на борт, ризикуючи життям, дістав макушину, приносиш додому і вже мати плаче: "Сину, ти ще на день нас врятував". Ще день проживемо якось із макухою. Із лободи готують "лободяники", варять суп, борщ. Але то хіба були борщі чи супи? Ерзац. Навіть у Ленінграді в блокаду було краще, ніж в Україні в ті літа. Все це дуже-дуже тяжкі спогади. Лягаєш спати і не знаєш, чи встанеш вранці чи не встанеш, чи настане для тебе день, чи ні. Слухають люди: десь їде бричка, підбирає мертвих людей, звозить до однієї ями на кладовище. Не замотають, не загорнуть у щось, бо нікому, без домовин – в братську могилу скидали і навіть довго не засипали, їх собаки розтягували. Нікому навіть було це зробити.

"Йдеш: то маленьке дитя десь лежить, то мертва жінка…"

Я все це бачив своїми очима. Йдеш: то маленьке дитя десь лежить, то мертва жінка… Нікому підібрати. Аж поки не надумає хтось із правління приїхати, зібрати по всьому селі і загорнути в одну яму. І в Кривому Розі я таке ж застав. Батько переїхав із села до Кривого Рогу, тікаючи від голоду, працював на заводі, а потім і я за ним поїхав, а опісля батько забрав усю сім’ю. Біля нашого бараку, де ми жили, була їдальня, де їли робітники й інженерно-технічні працівники. Іду я в цю їдальню. Залишались голівки від тюльки – я їх згрібаю в шаньку, в мішечок, несу додому. Варить мама щось з цього поїсти для всіх. Це були жахливі місяці, роки.

"Крихітку дайте, крихітку дайте"

Я стою біля буфету, де на картки видавали хліб. І прошу: "Крихітку дайте, крихітку дайте". І найвища мрія – зробитися продавцем хліба, як отой дід Архип, що продає хліб у ятці. Оце була мрія. Не льотчиком, не кимось там іншим, а продавцем хліба. Мама моя допомагала своїм родичам БУРЛАЧЕНКАМ, взяла до себе їхніх двох менших дітей. А що вона могла їм дати? Те, що й ми, те і їм було. Виживали так, як і ми. Сусіди у нас були ЛИПЧЕНКИ, ще бідніші за нас були. Але тітка Оксана, якщо має щось, то уже несе, десяток ягідок несе: "На, Фросю, може, легше буде комусь". Ось такі спомини у мене. Вони і досі піднімають навдибки волосся.

Це довго замовчувалось. Та в ті часи й не можна було говорити. Накривались ковдрою і говорили: он там таке сталось, там люди один одного поїли, а там мати одну дитину зварила, щоб вижили інші… А відкрито говорити не можна було. Якийсь десь слушок піде – і вже людини вранці немає. "Чорний ворон" тут як тут.

"Була система на винищення душі в людині"

Я гадаю, що голод був не причиною, а наслідком, наслідком системи. Я думаю, що то була система на винищення душі в людині, коли оболонка залишалась, а душі – нема. Це ставала не людина, а якийсь такий камуфляж. Вичавлювали, витравлювали, вишкрібали з людини основу. Це був "час незнаних інквізицій", як я написав в одному з віршів. Дуже страшно, що таке може повернутись. Якби зараз люди розуміли, що то було, то вони, певно, не носилися б з портретами Сталіна і не хотіли повернення Радянського Союзу. 

Дуже я шкодую, що є люди, які кажуть: "Навіщо зараз книжки видаються про Голодомори, навіщо це треба?" Та про це треба говорити, щоб це не повторилось! Про це треба говорити і говорити, щоб люди не викидали хліб, щоб знали ціну праці. Не вірять деякі люди, що був Голодомор, хоч кілок теши. А це було. Мені воно болить і досі. І досі соромно, що я вижив, а скільки людей повмирало. Молоді люди, діти… Я якось написав вірш "Крик, що застряг у горлі". Це білий або вільний вірш на невільничу працю. Він має увійти до моєї нової книжки.

                      …Загубилась мама в нетрях історії:
                      безпаспортна,
                      невиїзна,
                      невилазна –
                      кріпачка вождя усіх народів.

                     А вдома на неї чекають
                    п’ятеро малих дітей
                    (двоє померли від голодівки),
                    голодних, як і вона сама.
                   "Спасибі товаришу Сталіну
                   за щасливе дитинство!"

                   Крик застряг у горлі.

Довідка: Микола Антонович МИКОЛАЄНКО (народився 5 грудня 1919 року) на Криворіжжі – український поет, прозаїк, драматург. Член Національної спілки письменників України з 1958 року. Перекладач із татарської мови. У 1941 році закінчив Запорізький педагогічний інститут. Учасник Другої світової війни, був командиром артилерійської батареї. Нагороджений бойовими орденами та медалями. Працював директором школи, редактором криворізької міської газети "Червоний гірник", головним редактором дніпропетровської обласної студії телебачення. Лауреат літературної премії імені КОНОНЕНКА.

                                               Юлія РАЦИБАРСЬКА, сайт «Радіо СВОБОДА», 23 листопада 2012 року


Категорія: Криворіжжя | Переглядів: 507 | Додав: carbil | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017
Форма входу
Логін:
Пароль:
Пошук
Календар
«  Листопад 2012  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930
Архів записів